Село Котюржинці в період голодомору 1932-33 рр. та політичних репресій 30-40 рр. ХХ ст.

Багатостраждальна історія нашого народу.
Ми не повинні забути тяжких її сторінок.
Жахно навіть через півстоліття ступати болючими стежками страшних трагедій, які сталися на благословенній землі квітучого українського краю. Страшні тридцяті роки ХХ століття! Людям довелося пройти через злидні, голод, репресії, постійний страх.

В жнива 1932 року держава позабирала хліб, вирощений не тільки на ланах колгоспів, а й на землях одноосібників та присадибних ділянках колгоспників. Під цинічними лозунгами „вилучення хлібних залишків” екзекуційні бригади трусили садибу за садибою, чинили в кожному дворі безсудну розправу. В країні почався голод. Не минув він і наше село Котюржинці.

В грудні 1932 року від глоду почали пухнути люди, а згодом вмирати. Особливо лютував голод весною 1933 року. 47 жителів села померли. Ще й досі у селян кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.

Сьогодні згадують:
Із спогадів Крикуна Юхима Васильовича, колишнього жителя села, письменника, художника, заслуженого архітектора Криму:
«У голодні роки при колгоспі був створений патронат для дітей-сиріт у хаті старого Савки Бетя і назначена обслуга – кухар, прибиральниця, вихователька. Діти тут їли хліб.

Голодували і вмирали частіше не колгоспники, а одноосібники, яких у селі називали „індусами”. З колгоспних активістів дуже голодувала сім’я Ясюника Новіцького. Цій бідній сім’ї дали добре, багате обійстя на хуторі Андрухи Крикуна, в минулому доброго злодія, засудженого ще за царату. Коли розпочався голод, то відірвані від села хуторяни Новіцькі поїли усі домашні їстівні запаси, а потім стали їсти птахів, траву, павлики-равлики.

Першим помер чотирьохрічний Людьо, Людвіг. В селі ходила чутка, що вдень хлопчика похоронили, а ввечері мама Антося відкопала і потроху згодувала Людя останнім діткам : Стасі, Гелі, Філику.

У селі частіше вмирали діти і чоловіки, рідше – жінки.”
Із спогадів вчительки-пенсіонерки місцевої школи Трачук Мілентини Пилипівни. Розповідь ми назвали „Найцінніший скарб”.
«Кружляв чорний ворон над полями, дорогами, хижо висліджував жертву. А людські життя згасали, мов свічка. Вмирали люди...
Восьмирічна Мілентина на все життя запам’ятала ті голодні роки. Вона з меншою п’ятирічною сестрою Ганною і 13-річним братом протягували ручки і просили у мами й тата хліба :”Хлібця! Хлібчика дайте! Мамо, матусю! Крихітку хлібчика”.

Батько Пилип Демидович сидів, опустивши руки, і не міг дивитись на опухлих від голоду дітей та жінку. Ще не так давно він був учасником Першої світової війни, нагороджений трьома георгіївськими срібними хрестами, одним – золотим. Золотий хрест і іменну шаблю з золотою ручкою вручав йому сам генерал Брусилов за збитий німецький аероплан. Ще зовсім недавно працював в колгоспі із своєю дружиною Ганною, сіяли, збирали урожай, раділи діткам.

Дорожній пил збивали підводи з енкеведистами по вулицях села, несли біду і сльози до селянських осель. Непрохані гості прийшли і в їхню домівку і, ніби ті щурі, нишпорили по закутках обійстя. Батько від природи був сильним чоловіком. Одного і другого „гостя” викинув через пліт на вулицю. А згодом приїхали на двох підводах. Батька стали бити, він втратив свідомість. А тоді з подвір’я виносили все: реманент, зерно, картоплю. Навіть з горщиків повисипали квасолю. Не знайшли 2 мішки пшениці, захованих в подвійному дні великого стола, та 2 мішки, закопаних в стодолі. Але цього вистачило не надовго.

І тоді батько, щоб хоч як-небудь підтримати опухлих від голоду дітей, здійняв дві вінчальні ікони, оздоблені золотом, сріблом, царські нагороди, відбив золоту ручку від шаблі і повіз у Купіль. Назад повернувся із мукою, крупами, старим салом.

А якось чомусь батько послав дівчинку до сусіда. В хаті якраз обідали і на столі лежав надрізаний буханець хліба. Мілентинині очі прикипіли до хліба, погляду не можна було відвести. Господар хати мовчки відрізав скибку. Дівчинка несла хліб додому як найцінніший скарб. Несла, а він так пахнув... Не з’їла сама ні крихти, принесла в дім. Усім розділили порівну.

Цей окраєць хліба, його запах Мілентина Пилипівна пам’ятає до сих пір. І тому в своїй родині, а згодом у школі вчила шанувати і берегти хліб».
На сільському кладовищі встановлено пам’ятник односельцям, померлим у голодні 1932-1933 роки. І сюди у листопаді місяці у День пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій приходять нащадки за покликом землі-матері, яка сховала чи то батька, чи то сестру, чи ще когось з рідних. Рідних, які залишили життя земне у пекельних муках.

Пережили наші односельці і репресії в період 30 – 40-х і початку 50-х років. Нам відомі 12 імен репресованих односельчан у ці роки. Ніхто із них не повернувся додому. Долі їх були невідомі до січня 1989 року. Так прийшов лист з Управління КДБ Української РСР по Хмельницькій області до Пасічник Анелі Мартинівни про її батька. Важко навіть крізь роки згадувати страшне минуле, пережите у дитинстві.

Батьки, Вінскевич Мартин Миколайович 1889 року народження та Філіпіна Йосипівна 1892 року народження, були заможні. Жили дружно, в любові, працювали, ростили дітей. Не хотілося йти в колгосп, не хотілося віддавати нажите: землю. коні, молотарку, пасіку, корову. Не хотілося, але все забрали, розкуркулили. Ще й чомусь голова сільської ради стріляв.

Від такого потрясіння мама зійшла з розуму. Не допомогло лікування в Вінницькій психіатричній лікарні, куди правдами - неправдами влаштував її батько. Повернулась мама через півроку. Лікування нічого не допомогло. До кінця свого життя вона вела розмову із собою і все згадувала про корівку. землю і все інше.

Раду в усьому давав батько Мартин Миколайович: одягнути, нагодувати шістьох діток в ті страшні роки було непросто. Працював в колгоспі пастухом коней. Працював добросовісно, заробляв трудодні. Але сталось лихо: кілька коней чомусь захворіли і місцевий ветлікар Шибінський дав заключення про те, що коні потруєні. А сусіди Хоростовський Петро і Поліщук Василь підтвердили.



Пізно увечері у вікно постукали:
- Хто там? – запитали із хати.
- Открывай! Свои!
... У хату зайшли двоє незнайомих в військовій формі.
- Збирайтесь! – наказали.

Ми все зрозуміли. Такі випадки у селі вже мали місце. Діти здійняли у хаті плач. Кричала несамовито мама. Батько намагався вести себе спокійно, одягався і разом щось наказував старшій сестрі Марії, усіх обцілував і вийшов за двері.
Кроки стихли, і настала німа тиша...

Більше ми не бачили свого татуся. Важко нам жилося без нього. Голодні, в холодній хатині. одягнуті в лахміття. беззахисні і нікому не потрібні. Часто плакали. Маму і нас менших стала доглядати старша 16 –річна сестра Марія. А згодом голова сільської ради нас влаштував в патронат для сільських сиріт. (У цьому жроці заарештували і голову сільської ради Пилипенка, який теж не повернувся). Мама померла в 1954 році. Після закінчення школи вчитися нікуди не брали, бо я є дочка „ворога народу”.

Тільки в 1989 році Анеля Мартинівна із листа Управління КДБ взнала, що батько – „Винскевич Мартин Николаевич, 1989 года рождения арестован
7 февраля 1938года, бывшим Красиловским РО НКВД и необоснованно обвинен по ст. 54-4,7 и 11 УК УССР в том, что якобы «является членом польской контрреволюционной повстанческой организации». По этому сфабрикованому обвинению 29 сентября 1938 года тройка УНКВД по Каменец – Подольской области приговорила его к расстрелу, который исполнен 4 октября 1938 года. Захоронен в братской могиле на старом каменец – подольском кладбище (район завода «Электроприбор»), где в 1989 году установлен обелиск памяти жертвам репрессий.







Учитывая, что никакой вины Вашего отца нет и не было, в 1989 году его реабилитировали посмертно, о чем высылаем копию справки.
К сожалению, это всё, что нам известно о трагической судьбе Вашего отца, ставшего жертвой сталинского террора».

Ці документи Анеля Мартинівна береже як реліквію, як пам’ять про свого батька. Копії цих документів передали нам, юним краєзнавцям. Зараз Анеля Мартинівна – пенсіонерка. Доглядає могилу своєї неньки, яка похоронена на старому кладовищі. Їздить на могилу батька у Кам’янець – Подільський. Тату! Татусю! Чому? Чому так сталося? Болить душа за тебе, безневинного, матусю нашу, моїх сестер і братів, за нас усіх разом. А хіба тільки ми? Хіба тільки наша родина відбула пекло на цій землі? Нас мільйони.”

Ми прийшли сьогодні на конференцію як до храму. Нехай це приміщення стане храмом духовності, храмом пам’яті.